Ті важкі часи, які згадують наші дідусі та бабусі, ніколи не викреслити з пам’яті,ніколи не забути. Спливають роки, відлітають у вічність, а спогади кожного разу, немов гармати, що розриваються під час вибуху, такі сильні, і так хвилюють душу і серце, ніби відлуння із глибини віків.
Війна – це не тільки бруд і кров, а й випробування. Вона вимагала справді надлюдських зусиль, щоб зберегти душевну і моральну чистоту. Ось про такі випробування я і хотіла сьогодні вамрозказати.
Цю історію розповіла мені моя сусідка, бабуся — Ященко Віра Артемівна 01.01.1924 року народження. Віра Артемівна мешкає поруч з нами. Її рідні живуть далеко від неї, за кордоном, і тому не мають змоги відвідувати і допомагати їй. Тому, ми з мамою часто провідуємо стареньку і допомагаємо їй по господарству. Якось гостюючи в неї, вона і розповіла мені цю історію. Вона народилася в с. Зайцеве. Віра Артемівна пережила страшні роки війни і голодомору, під час Другої світової ледве не потрапила в полон до німців, але дивом втекла. Якось гостюючи у неї, я ненароком знайшла скриньку, в якій лежав старовинний годинник. Звичайно, що я поцікавилась, що це за річ така, і бабуня зі смутком почала свою розповідь.
«У кожного в житті є така річ, беручи до рук яку, згадуєш щось приємне, таке рідне, від чого виникає посмішка на обличчі. Найпрекрасніші і найприємніші спогади пов’язані і в мене з цим годинником. В дитинстві ми з Сергієм бавились разом, бо виросли в одному селі і наші батьки добре товаришували. Йшли роки і дитячі почуття переросли в справжнє, щире кохання. Але цим щасливим дням не судилося довгого віку. Почалася війна, Сергія забрали на фронт, хоча він тільки закінчив військове училище. А я ледве не потрапила в полон до німців.
Довгі три роки я зовсім нічого не знала про свого коханого, Заруденського Сергія Феофіловича (1922 р.н). Жодного листа, жодної звістки. І лише у 1944 році його товариш, Шатохін Володимир Миколайович (1923 р.н.), повернувшись з фронту у рідне село, розповів, що Сергій загинув ще на початку війни у 1941 році в званні лейтенанта, від осколку гранати, якою він підірвав німців. Володимир віддав мені годинник, який знайшов у речах загиблого Сергія… І тепер, коли пройшло стільки років, я кожного разу, беручи до рук цей годинник, з великою любов’ю і болем згадую свого Сергія. Війна забрала в мене кохану людину, але залишила на згадку цю річ.»
Як бачимо, цей експонат не тільки пройшов війну і жахіття воєнних подій, а й нагадує хоча б одній людині про щирі, віддані почуття.
Взагалі, годинник під час Великої вітчизняної війни мав не менше значення, ніж зброя. Без точного часу неможливо було узгодити спільні дії різних військових підрозділів, годинник разом з компасом були головними засобамизаохочення для солдатів. В бою їх використовували моряки, льотчики, піхота, танкісти.
Годинники найчастіше виявлялися більш цінним подарунком, ніж нагороди військової доблесті. Командування розуміло, що до моменту нагородження медаллю або орденом їх підлеглі можуть просто не дожити. Так сталося і з Сергієм Феофіловичем. Його не було нагороджено за відвагу у війні, його ім’я не стало іменем героя, але поклавши своє життя на захист Батьківщини, 19-річний юнак заслуговує на пам’ять, вшанування та повагу.
Сестра Сергія, Заруденська Нінель Феофілівна (1930 р.н.), у 1946 році на першості України з легкої атлетики стала чемпіонкою, а у серпні 1947 р. у Всеукраїнських змаганнях з легкої атлетики в Києві посіла ІІ місце. Доля цієї дівчини також не проста. Їй було всього 10 років, коли 3 червня 1941 року вона приїхала до бабусі в Хмельницьку область, а вже 22 червня почалася війна. Вона пройшла через окупацію та злидні існування серед німецьких окупантів. Чотири роки 11-річна дівчина працювала на них, відірвана від своєї родини, знаходячись на іншому кінці України. Звільнили від окупації селище, де перебувала Нінель, 5 березня 1944 року. Та побачила рідних дівчина лише у 1945р. Не дивлячись на тяжкі роки, які Нінель провела в окупації, повернувшись додому вона закінчила школу, згодом університет, та досягла високих спортивних успіхів для своєї країни. Останні роки життя Нінель Феофілівна провела на Донбасі в місті Артемівськ.
Вашій увазі представлено грамоти Заруденської Нінель Феофілівни.
Все далі й далі відходять роки Великої вітчизняної війни, але ніколи не згасне пам’ять про тих, хто віддав своє життя заради нашого щасливого майбутнього. І нехай у наших серцях ніколи не згасне пам’ять про людей близьких і зовсім невідомих – тих, хто завжди залишиться в наших спогадах.